У соціальних мережах несподівано поновилися дискусії щодо законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти» (реєстраційний номер 9600).
Скоріш за все, стурбованість небайдужих спостерігачів пояснюється тим, що профільний Комітет парламенту нещодавно підтримав законопроект перед другим читанням.
Якщо вірити картці законопроекту, що розміщена на сайті Верховної Ради України, документ подано до парламенту 10 серпня 2023 року, профільний Комітет ухвалив позитивний висновок 4 вересня, а 8 листопада – прийнято за основу у першому читанні.
Давайте розбиратися.
Як вбачається з назви, йдеться про шляхетну мету – підтримка науки в закладах вищої освіти. Чи справді після впровадження «освітньої ініціативи» в реальне життя наука в закладах вищої освіти стане буяти – велике питання.
Законопроект передбачає, серед іншого, наступні ключові новації:
- мінімальний обсяг виконання наукової роботи науково-педагогічним працівником складає 500 годин на навчальний рік;
- максимальне навчальне навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника не може перевищувати 500 годин, а педагогічного працівника – 900 годин на навчальний рік;
- у разі виконання наукової роботи в обсязі понад 700 годин на навчальний рік максимальне навчальне навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника не може перевищувати 400 годин на навчальний рік.
Що таке 500 годин наукової роботи? Давайте рахувати. Науково-педагогічний працівник має право на відпустку тривалістю 48 днів. Отже, 317 днів він начебто працює. Вираховуємо суботи і неділі – залишається 226 робочих днів. Нескладний розрахунок показує, що протягом робочого дня такий працівник має в середньому 2 години 13 хвилин займатися «чистою наукою».
Звісно, ніхто не показав жодних обґрунтувань та розрахунків про те, що науково-педагогічний працівник має займатися наукою в середньому саме 2 години 13 хвилин на день.
Але є більш кричуща проблема. Якщо закон встановлює суворі вимоги до організації та результатів наукової роботи працівника (у вигляді годин чи відсотків – неважливо), а його метою є посилення наукової роботи в закладах вищої освіти, то логічно припустити, що роботодавець (заклад вищої освіти) має створити належні умови для організації такої роботи, а не її імітації.
Про створення належних умов для наукової роботи, підвищення мотивації до наукової творчості, збільшення рівня зацікавленості у високій результативності наукових досліджень, посилення впливу наукових досліджень на якість освітнього процесу, залучення талановитої молоді до наукової творчості, etc – у тексті законопроекту, звісно, ані слова.
У законопроекті немає і натяку на алгоритм «переведення» годин наукової робити на реальні наукові результати (або навпаки: «переведення» реальних наукових результатів у години наукової роботи).
Вочевидь, за задумом авторів законопроекту, такі алгоритми заклади вищої освіти мають розробити самостійно в межах своєї автономії. Тим більше, що в чинній редакції Закону України «Про вищу освіту» є припис: «Норми часу навчальної, методичної, наукової, організаційної роботи визначаються закладом вищої освіти», до якого автори законопроекту не внесли жодних пропозицій.
У пояснювальній записці вказано, що «головною метою прийняття акту є посилення значущості наукової роботи в діяльності науково-педагогічних працівників, що дозволить підвищити результативність наукових досліджень в Україні, сприятиме забезпеченню якості вищої освіти завдяки кращому науковому підґрунтю освітнього процесу, створюватиме умови для більш вимогливого підходу закладів вищої освіти до власного наукового продукту».
Відверто кажучи, трішки не зрозуміло. Хіба унормування наукової роботи здатне автоматично підвищити її значущість і результативність? Зміст і характеристика цих понять залежать скоріше не від правових норм, а від суб’єктивного ставлення вченого до своєї праці, а також від його таланту та рівня матеріально-технічного забезпечення.
Учений може працювати професійно, відповідально і натхненно, і отримати дійсно значимий науковий результат, не звертаючи увагу на магічне число «500». І навпаки: можна кожен робочий день починати із мантри про «500 годин», але це не буде ані ознакою «значущості наукової роботи», ані гарантією отримання високого результату.
«Також це дозволить вирішити нагальне питання уможливлення широкого залучення фахівців-практиків (які не ведуть наукової роботи) до освітнього процесу, що сприятиме посиленню практичної орієнтації української вищої освіти», – красиво написано в пояснювальній записці.
Твердження дискусійне, оскільки «фахівці-практики», якщо вони справжні, у робочі дні зазвичай працюють за основним місцем роботи, отримуючи при цьому значно більшу заробітну плату, аніж можуть запропонувати заклади освіти.
Окрім того, пояснення не вільне від внутрішніх протиріч. З одного боку, пафосно зазначається, що законопроект «сприятиме забезпеченню якості вищої освіти завдяки кращому науковому підґрунтю освітнього процесу». З іншого боку, допускається широке залучення «фахівців-практиків», які взагалі можуть не здійснювати жодної наукової роботи.
Автор цих рядків має певний досвід роботи в українських університетах. Тому спробую запропонувати приблизний перелік ризиків, які можуть проявитися на мікрорівні, якщо застосувати запропоновану у законопроекті модель:
- у різних закладах освіти можуть бути встановлені принципово різні норми однотипної наукової роботи (приміром, в одному закладі – 10 годин за оприлюднену наукову статтю, в іншому – 100);
- різні норми однотипної наукової роботи можуть бути встановлені також в межах одного закладу (приміром, для кафедри філософії – 100 годин за оприлюднену наукову статтю, для кафедри фізики – 10 годин, або навпаки);
- різні норми однотипної наукової роботи можуть бути встановлені також в межах однієї кафедри (приміром, для професора кафедри – 100 годин за оприлюднену наукову статтю, для доцента кафедри – 10 годин, або навпаки);
- не врегульовано питання співвідношення між виконанням наукової роботи (проведення дослідження та підготовка публікації) та її формальним результатом (оприлюднення статті), що на практиці ускладнить справедливий облік наукової роботи та справедливу оплату праці;
- створюються умови для стимулювання удаваного «співавторства» (працівники будуть мати додаткову мотивацію включати один одного в якості співавторів наукових праць, що призводитиме до покращення формальних показників, але при цьому посилить рівень імітації наукової діяльності);
- не врегульовано головне питання – оцінка цінності та значимості отриманого наукового результату, його новизни та оригінальності, а також вплив наукової діяльності на якість освітнього процесу (приміром, в одній науковій праці може бути наведений реферативний виклад давно відомих істин, в іншій – запропоновано принципово нові наукові рішення, формули, моделі, але ці праці університетськими службами будуть оцінені однаково);
- не зроблено запобіжників для завідомо удаваної наукової активності (деякі науково-педагогічні працівники примушують студентів магістратури оприлюднювати наукові праці у співавторстві, внаслідок чого окремі працівники звітують за семестр про кілька десятків наукових праць з дуже широкого кола наукових проблем).
Зовсім не дивно, що користувачі соціальних мереж, серед яких є і серйозні науковці, оцінили чергову освітню ініціативу переважно негативно.
Тож цілком логічно, що заступник міністра освіти і науки України Михайло Винницький нещодавно оприлюднив допис «Законопроєкт 9600: на шляху до другого читання»
На мій погляд, у дописі наведено чимало відверто дискусійних і навіть суперечливих тверджень. Приміром, стверджується, що законопроект «є результатом спільної роботи Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій та Міністерства освіти і науки».
Одначе, якщо почитати картку законопроекту, то виходить, що авторами документу є народні депутати України, але про Міністерство освіти і науки України – жодної згадки.
Окрім того, якщо «Міністерство освіти і науки України» є співавтором законопроекту – тоді логічно ставити питання про проходження процедури громадського обговорення, як це передбачено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996. Але ми знаємо, що жодного обговорення не було.
Припускаю, що окремі працівники міністерства могли «неформально» (можливо, навіть у вільний від основної роботи час) надавати консультативну допомогу народним депутатам під час розробки тексту законопроекту. Але тоді про це так і потрібно було написати.
У дописі стверджується: «…це один з «євроінтеграційних» законопроєктів, функція якого – виконання зобов’язань, передбачених статтею 431 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом щодо реформування та модернізації системи вищої освіти, зближення у межах Болонського процесу, підвищення рівня якості вищої освіти та розширення можливостей закладів вищої освіти».
Вказана теза є відверто дискусійною. Адже у статті 431 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони записано, що Сторони зобов’язуються активізувати співробітництво в галузі вищої освіти, зокрема, з метою:
- реформування та модернізації систем вищої освіти;
- сприяння зближенню у сфері вищої освіти, яке відбувається в рамках Болонського процесу;
- підвищення якості та важливості вищої освіти;
- поглиблення співробітництва між вищими навчальними закладами;
- розширення можливостей вищих навчальних закладів;
- активізації мобільності студентів та викладачів;
- увага приділятиметься співробітництву в галузі освіти з метою спрощення доступу до отримання вищої освіти.
Якщо вірити прочитаному, у статті 431 немає і натяку на те, що у закладах вищої освіти України має бути запроваджено нормування обсягів мінімальної наукової роботи та максимального навчального навантаження для науково-педагогічних та педагогічних працівників.
Навіть більше. У статті 431 йдеться, зокрема, про «розширення можливостей вищих навчальних закладів». Теоретично, якщо для закладів вводити нові і нові нормативи, хай навіть з дуже світлих міркувань – це свідчить скоріше не про «розширення», а про «звуження» можливостей.
Припускаю, що автор допису, написавши про «євроінтеграційність» законопроєкту, вдався до відомої примітивної маніпуляції. На євроінтеграцію та абстрактний «європейський досвід» нерідко посилаються кожного разу, коли є дефіцит оригінальної притомної думки.
От конкретно – у яких країнах ЄС встановлені норми «наукової роботи» та «навчального навантаження» і в якому саме обсязі? – на це просте запитання, звісно, відповіді немає.
Стверджується: «...ми наближаємо навантаження наших науково-педагогічних працівників до рівня колег в європейському просторі вищої освіти».
Який це рівень, про яких саме колег (з яких країн ЄС) йдеться, хто ці «ми»? – жодних подробиць та пояснень.
Автор допису пише: «У новій редакції законопроекту йдеться про те, що наукова робота для науково-педагогічного працівника на навчальний рік має становити не менше 30% його робочого часу; максимальне навчальне навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника не може перевищувати 30% загального робочого часу, педагогічного працівника – 60% робочого часу на навчальний рік. Педагогічні працівники, як сказано вище, можуть забезпечувати освітній процес не більше ніж на 30% від загального обсягу освітньої програми. Такі формулювання залишають «виделку» гнучкості для закладу вищої освіти для встановлення власних норм навантаження…».
Цікаво, що «нова редакція законопроекту» досі не оприлюднена, а тому пересічним читачам важко дати цілісну оцінку ступеню гнучкості «виделки». Але навіть якщо години замінити відсотками – на мій погляд, проблема справедливого нормування роботи кардинально не вирішиться.
Автор допису пише: «А як бути науково-педагогічному працівнику, який серйозно займається наукою і якому 30% часу буде замало? Він завжди може встановити собі більше годин для заняття наукою, адже 30% – це мінімальна планка. Саме так нормами цього законопроекту посилюється наукова робота в університетах».
Ця фраза свідчить про те, що пан Винницький, скоріш за все, не в повній мірі володіє ситуацією і не знає практики організації роботи кафедр в переважній більшості університетів. Науково-педагогічний працівник, як правило, не встановлює сам собі жодних годин і жодних відсотків.
Години розподіляються, виходячи з наявного «валового навантаження». А це навантаження, у свою чергу, залежить від кількості здобувачів освіти, з якими потрібно провести певний обсяг аудиторних занять та іншої освітньої роботи, яка нормується.
Окрім того, видається сумнівною і сама доцільність запровадження додаткової можливості для працівника у вигляді самовільного збільшення годин (або відсотків) на наукову роботу в обмін на зменшення навчального навантаження. Адже така наукова робота може бути і удаваною.
Припустимо, раніше доцент писав за рік 2 праці, які в науковому світі не мають серйозної цінності, зараз він стане писати за рік 3 праці аналогічного рівня – вельми сумнівно, що від цього виграють наука, освіта, університет або студенти. Виграє лише доцент, який «законно» матиме ще менше навчального навантаження.
У Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022–2032 роки, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України, зафіксовано низку проблем розвитку вітчизняної вищої освіти, серед яких зокрема згадано: «зниження престижу викладацької діяльності, зокрема через неконкурентоспроможні умови та оплату праці та високий рівень бюрократизації професійної діяльності».
Відповідно, розробники Стратегії робили акцент на подальшу дебюрократизацію роботи закладів вищої освіти та науково-педагогічних працівників. Акцент на те, що в закладах вищої освіти має бути більше живої освіти і живої науки, і поменше папірців з годинами та відсотками.
Цікаво і показово, що заступник міністра у своєму дописі жодного разу не зіслався на Стратегію розвитку вищої освіти, буцімто її і не існує.
Нагадаємо: розпорядження уряду, яким затверджено згадану Стратегію, підписав прем’єр-міністр України Денис Шмигаль.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
