Багато хто буде святкувати 9 травня. При цьому близько половини (45%) відзначатимуть
9 травня як День перемоги у Великій Вітчизняній війні, а 36% – як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Альтернативну дату – 8 травня – День пам’яті та примирення, яка наближена радше не до радянського свята, а до європейської традиції, підтримують більше чверті респондентів (28%). Жодну з травневих дат не відзначатимуть 20% опитаних, ще 4% ухилилися від відповіді. Такі дані опитування Kantar TNS Online Track 2019.
9 травня для респондентів є одночасно і пам’ятною датою, і святом. Це може пояснювати позитивне ставлення до нового символу свята – квітки червоного маку – «маку пам’яті»
Для більшості опитаних 9 травня є передусім днем пам’яті про жертв війни (45%) та святом перемоги у Великій вітчизняній війні (43%). Для більш ніж третини (35%) ця дата – свято перемоги у Другій світовій війні. Для 13% опитаних 9 травня є звичайним вихідним днем. Пережитком минулого 9 травня вважають 10% респондентів, а додатковим приводом для сутичок на ґрунті історії – 6%.
Більшість респондентів підтримують рішення про визнання квітки червоного маку офіційним символом пам’яті полеглих у Другій світовій війні в Україні (63%), протилежну думку висловили 16% опитаних, ще 21% не змогли відповісти на запитання. Сприйняття свят і символіки має регіональні особливості: Схід і Південь на противагу Заходу менш лояльні до нового офіційного трактування пам’ятних дат і символів.
Свою думку з приводу цього свята висловила історик, професор Валентина Шайкан:
- Що можна сказати про День 9 травня, крім того, що це для одних – радість, адже повернулися з фронту їхні рідні, а для інших – сльози – загинули найрідніші. Не хочу, і це вже в мене давно, повторювати "парадобесіє" сучасних росіян. Чим пишатися, коли і досі не знаємо, скільки десятків мільйонів наших співвітчизників загинули на фронтах Другої світової, у концтаборах – гітлерівських і сталінських одночасно, в роки гітлерівської окупації?!?. Вже майже не залишилося живих свідків – справжніх захисників нашої Батьківщини, сумно від того, що у нинішній Російській Федерації продовжують бряцати зброєю, погрожувати зброєю масового знищення, нехтувати правами на життя мільярдів людей планети. Мабуть, у кожного покоління є свої "гітлери", "сталіни" та інша наволоч. З роками все більше схиляюсь до думки, що ті, хто розв'язує світові і не лише війни, конфлікти, хто поряд з усілякими підпалювачами і підбурювачами цього лиха, за будь-яку ціну намагаються приховувати й причини цього, й винуватців. На превеликий жаль, часто-густо, їм це вдається... А тому, якщо дивитися масштабно, яке це свято?!? Не можна вважати святом День Великої Жалоби та Пам'яті загиблих. Чи можна уявити собі помпезно свято на тлі мільйонів і мільйонів загиблих? Вшанування героїв, вшанування пам'яті загиблих, слова вдячності захисникам – це буде правильно, не більше. Біля пам'ятників, братських могил, на кладовищах не святкують, а вшановують пам'ять.
Ольга Ткач, редактор газети "Вісті з економічного...":
…Я згадала про батькові зошити, які зберігала багато років у себе вдома. Він їх написав (неначе відчував!) майже перед самою своєю смертю. Ніби знав, що вже пора.
Ці три учнівські зошити – на моє прохання: «Пиши все, що згадаєш цікавого зі свого життя» – він мені приніс одного разу. Вони були написані дрібним почерком, таким знайомим і характерним лише для нього, мого доброго батька. Сумую, але нічого вже не повернеш і не зміниш. Велике йому спасибі за науку життя, за те, що ніколи не змушував підлаштовуватися під чиюсь думку, не переконував, лише говорив мені не раз: «Коли ми молоді, ми думаємо, які дурні наші батьки, а коли стаємо дорослими, розуміємо, якими вони були мудрими». Ця його примовка не раз тоді мене смішила: не вірилося, що так насправді й є. Але життя довело цю справедливість.
Дивлюсь я на ті зошити: старенькі, у жовтій обкладинці. Такі безликі, але такі дорогі мені. На них написано його рукою: «Присвячую дочці Ользі». Назвав він свій рукопис «Епізоди мого життя» – це перший зошит, другий називався «В концтаборі», а третій лишився без назви – як продовження попередніх.
До речі, чому в заголовку написане й інше ім’я – Іван Ткач (він же Олексій Бойко)? Коли втік із шахти Рурського басейну, чотири роки потім жив під цим ім’ям, щоб коли й піймали, то не повернули назад...
Отже, пропоную читачам кілька епізодів із його оповіді.
