23 червня відбувся саміт ЄС, де глави 27 країн-членів ЄС одноголосно проголосували за надання Україні і Молдові статусу кандидатів на членство в Євросоюзі, і він має усі шанси стати історичним для України. Тс-с-с! Тільки не перегинайте з єврооптимізмом та прагненням нахрапом взяти членство у ЄС у ці дні. Варто звикати: «нахрапом» у Європі - не найулюбленіший спосіб дії щодо будь-чого. Тим паче щодо таких серйозних речей як стратегія розвитку ЄС - унікального політичного утворення, яке старанно проєктували та втілювали у життя кілька поколінь європейців. А почати серйозно розглядати Україну як кандидата на членство в Євросоюзі - це й справді стратегічно важливе рішення, що може змінити життя як самого ЄС, так і України.
ЄС має власну історію зростання та розширення, адже один із сучасних найвпливовіших глобальних гравців починався з угоди шести країн-засновниць, до яких протягом останніх 70 років долучилася майже вся Європа. В історії ЄС була як найбільша хвиля приєднання у 2004 році, коли його членами стали 10 країн, так і безпрецедентна процедура виходу країни з числа членів (Брекзит). Неабияким краш-тестом для відчуття європейської єдності та спільної відповідальності стала пандемія COVID-19, а сьогодні ця єдність випробовується на міцність питанням підтримки України у її цивілізаційному протистоянні з росією. І якщо з початку війни в Україні у 2014 р. в ЄС не було чіткого розуміння природи цього конфлікту, то сьогодні вже ні в кого не виникає сумнівів щодо того, що ми воюємо з агресором за суверенітет та європейські цінності як основу нашого національного проєкту. Тому підтримка України - питання не політичне, а цілком екзистенційне для Європи, бо стосується самих засновків її існування як цивілізації.
В теорії процес вступу до ЄС складається з трьох простих етапів. На першому етапі, коли країна готова, вона стає офіційним кандидатом у члени. Далі починаються офіційні переговори про членство та відповідність критеріям приєднання, які називаються Копенгагенськими. Але за дипломатичним «переговори» насправді стоїть процес узгодження законодавства, політик, стандартів та практик, а також впровадження реформ в цілому за 35 (!) розділами, в яких країна має продемонструвати, що здатна повноцінно виконувати свою роль як члена ЄС. І тільки коли здійснені реформи задовольнятимуть обидві сторони, країна може приєднатися до ЄС.
Україна сьогодні перебуває тільки на першій сходинці цього звивистого шляху, але це ВЖЕ значно більше, ніж попередні форми партнерства. До того ж статус кандидата Україні наданий авансом - до цього жодна країна не отримувала його в одному пакеті з умовами його набуття. Це свідчить про особливе ставлення до України, але геть не означає, що кандидатство тепер у нас в кишені. Доки ми виконуємо умови, визначені Єврокомісією, доти ми маємо статус кандидата на членство, як тільки єврокомісари не побачать руху в цьому напрямку, ми втрачаємо статус - і це буде куди швидше і легше, аніж процес його набуття. Серед умов, які нам слід виконати, щоб утримати цей статус, - вирішення сумнозвісних «проблемних» ділянок української політики - судова реформа й реформа Конституційного суду, боротьба з корупцією, реалізація антиолігархічного закону, приведення до європейських стандартів аудіовізуального законодавства та у сфері прав нацменшин. Нібито й нічого екстраординарного, але Україна бʼється з деякими з цих «драконів» не один рік.
До того ж саме тут скептики, як правило, дістають козир з рукава: статус кандидата, мовляв, ще нічого не означає; Туреччина перебуває у статусі кандидата у члени ЄС з 1999 року, а в середньому термін вступу країни до ЄС, згідно з підрахунками аналітичного центру «UK in a Changing Europe», складає 4 роки 10 місяців. Себто - очі скептика прижмурюються - Євросоюз світить нам не скоро. Щоб остаточно не скотитися у зневіру, варто памʼятати дві речі. По-перше, бути членом ЄС - незаперечна перевага, але вона є не метою, а лиш засобом! Ми обрали ЄС як систему ціннісних координат, яка допоможе нам стати процвітаючою країною. Якщо хочете, це сценарій, алгоритм, звʼязка ключів до успіху. Ми виконували вимоги Євросоюзу при кожному нашому наближенні до нього, і ставали кращими - вибудовували інституції, проводили реформи, закладали фундамент майбутніх трансформацій. І коли ми нарешті дійдемо до реалізації Копенгагенських критеріїв - гарантування демократії та верховенства права, функціонування ринкової економіки, здатність реалізовувати зобовʼязання як члена ЄС, ми будемо робити це не тому, що це вимога ЄС, а тому, що це ті речі, що допоможуть у нашому державному розвитку.
По-друге, статус кандидата на членство - сигнал для України, що сучасна Європа нарешті почала мислити нас як частину себе! Не як пострадянську країну чи зону впливу росії, а як самодостатню та іманентну частину загальноєвропейського простору. Ми повертаємось додому, бо завжди політично, економічно та культурно були Європою!
Але кандидатство, окрім символічного значення, має й цілком прагматичні наслідки. Поряд з юридичним закріпленням нового рівня відносин між Євросоюзом та Україною, наша держава може розраховувати на фінансування зі спеціальних фондів ЄС для країн-кандидатів (у попередньому 7-річному бюджеті на це було виділено 14 млрд євро), можливість брати участь у програмах та ініціативах ЄС, які раніше були недоступні. Крім того, статус кандидата може суттєво вплинути на інвестиційну привабливість України та готовність європейців вкладати гроші у відбудову нашої економіки після війни - вже як потенційного свого члена, а це зовсім інші мотиви, ніж коли йдеться про сусіда. Але й тут треба робити ремарку: статус кандидата на членство вимагає зрілості: позбутися логіки меншовартості, недорозвиненості, провінційності, й не уповати на сильних світу сього. ЄС - це не благодійник чи донор, і «виїхати» за рахунок сильніших тут не вийде. У нас один вихід - будувати свою державу, щоб бути достойним членом у європейській родині.
Наталія Шелудякова
Доцент кафедри міжнародних відносин
